21 липня відбулася поетична година присвячена 110 річниці
від дня народження Олени Теліги – української поетеси , літераторки , критика,
культурного діяча. На зустрічі були присутні учні , члени товариства
«Просвіта». Звучали вірші поетеси та багато говорили про неї як особистість .
Друкуємо маловідомі факти з її короткого , але таки яскравого життя .
Всі ми знаємо про Олену Телігу, як про талановиту поетку та
українську націоналістку, але чи знаємо ми її як людину? Мало, а то й нічого.
Хотілося б пролити хоч трохи світла на цей
аспект. Не роблячи з неї «ідола», як то було прийнято у радянський час з
тодішніми видатними особистостями. (До речі, продовжують робити «ікони» вже з
українських героїв у часи незалежності, зберігаючи тим самим «традиції» совка).
Перш за все, хочеться відкрити її як людину, якій властиві звичайні клопоти та
турботи, а, можливо, й мінуси, які зрештою є у кожного з нас. Нам потрібно
вчитися приймати героїв своєї історії не зідеалізованими, а цілісними,
справжніми. Не віддаляти і підносити до небес видатних особистостей, а робити
близькими, бачити у них людське. Мені здається, що тоді ставати схожими до них
у їх кращих рисах здаватиметься не такою вже і недосяжною метою.
Я не беруся розповідати вам про Олену Телігу. Переконана, що найкраще за себе
може розповісти сама поетка. Звісно, я не можу її ласкаво запросити на інтерв’ю
і задати купу питань, але як добре, що після неї лишилася епістолярна спадщина.
Хай невелика, але така, що дає певне уявлення про життя письменниці. Тож про
Олену Телігу ми дізнаємося з рядків, написаних нею та написаних їй.
Про кохання
Михайло Теліга пішов на розстріл разом із дружиною. Вона піклувалася про нього
в тяжкий час, поважала, дбала, але чи кохала? Достеменно відомо, що ні. Ось що
вона написала своїй подрузі Наталії Холодній-Лівицькій:
«Мене так мучає останній час одна й та ж думка: при всій великій любові до
Михайла, у мене, переконуюся, немає до нього кохання. При таких умовах – життя
є дуже тяжким для нас обидвох, а зокрема для мене, бо я з любови до Міші
стараюся не показати йому брак кохання. Не кажи, звичайно, про це нікому…»
Було в Олени Теліги і захоплення Дмитром Донцовим, яке вона не може до кінця
чітко окреслити для себе в листі до подруги:
«Не мені зорієнтуватися в тому, що це є:кохання, обожання, приязнь, чи
захоплення, чи не те, не друге, й не третє, але це почуття є таке глибоке, що
ти, коли любиш, мене, раз назавжди з ним погодитися і не будеш ставитися до
цього легковажно, бо інакше я не зможу бути з тобою цілком щирою…»
Дмитро Донцов, варто зауважити, був теж захоплений Оленою Телігою. Про ступінь
їхньої близькості достеменно невідомо (та й чи потрібно нам це знати?)
Підсумовує це в спогадах про
Телігу її колишня подруга Наталія Лівицька-Холодна:
«Той, кого вона обожнювала, зрадив її і замість того, щоб піти з нею, подався в
інший бік. А той, кого вона тільки любила, але не кохала, пішов з нею на
смерть, як справжній лицар»
Про одяг
Хто переглядав світлини Олени Теліги, то міг зауважити, що вона вміла елегантно
одягатися. Та по цих фото, звісно, не скажеш, що поетеса жила в страшенній
бідноті після одруження, але попри це
намагалася якось викручуватися та умудрювалася гарно вбиратися.
«Я цілковито не маю нічого з літнього одягу, а тут хожу в старих, по коліна,
сукнях. Панчох не ношу, лише шкарпетки і старі сандалі, отже, мушу літо
безвиїзно пережити тут».
Умови життя їхньої родини були не менш злиденні:
«Уяви собі таке життя: їсти треба лише картоплю і яйця, митися нема де і як,
аптеки близько нема, лікаря нема, а довкола все кишить хворобами, наривами,
брудом, мухами, клопами, комарами…»
«Холод собачий, наша ж кімната не має грубки, зате має два вікна зі страшними
щілинами і двері, що виходять в кухню, де вічно розчинені – на двір. Маємо ще й
другі двері-ті з нашої кімнати виходять. Вітер аж віє по кімнаті, отже, дома
невесело.»
Про селян і соціалізм
«Ти собі уявити не можеш, як добре я встигла за останні роки пізнати
«пролетарив» і селян. І щороку ідея соціялизму робиться для мене все більш і
більш «неприємлимою». «Плєбс» не любить і не шанує людей, які ставляться до них
як до рівних. Не тільки не шанують, а власне не люблять. Люблять і шанують лише
панів, які, щоправда,добре їм платять, добре годують, але кричать, наказують,
вимагають, одним словом, тримають себе панами. Про таких вони кажуть:
«Справжній пан: «Строг, но справедлив.»
«Селяне… я їх не ненавиджу, але не люблю. Активно я цієї нелюбови і презирства
я не виявляю і не виявлю. Навпаки, завжди роблю для них все, що можна… Але за
те вони мене і вважаю доброю, та… дурною.
…Ти скажеш:бідність, голод… Та де там! Всі вони мають відкладені гроші, всі
вони віддають за своїми дочками десятки тисяч. Ні, я погоджуюся, до них треба
ставитися з терпінням і зрозумінням, але ніколи не погоджуся з такими
«істінами», як «Лише правда і незіпсутість», «Під сірою свитиною б’ється
шляхетне серце» і т.п. О, ні!»
Про зброю та стрільбу
«Захоплююся стрільбою в ціль. З кожним днем стріляю все краще і краще. Для мене
це велика розвага, але Міша мусить жити у вічному страху, що я когось
підстрелю. Та все ж він подарував мені вчора 100 набоїв.»
Про жіночу дружбу
«Ох! Ми і лесбійське кохання?*» Дійсно велика приязнь поміж жінкою і жінкою –
це така, що всім аж дивно робиться. Та чому, скажемо, Маланюка і Мухіна не
вважали чимось екзотичним? О, ні! Ми з тобою «страшно» жінки. Але кохання у нас
величезне, але дружнє».
Про чоловіків та розумних жінок
«Чоловік інстинктом відчуває, що жінка, яка любить книгу, рідко буває доброю
матір’ю, а часом і дружиною. Відчувають, зрештою, що там вони не можуть бути
паном і авторитетом, тому часто уникають розумних жінок, бо легше почувають
себе з іншими, які з розкритим ротом слухають кожного його слова… Часто такі
чоловіки бояться наблизитися до розумної жінки, яка може хитати його на його
п’єдесталі.»
Про спрагу до книг
«Читаю - прорву». Записалася я в бібліотеці на дві книжки, але бібліотекар зауважив
мою ненажерливість і почав передавати три. За деякий час, трохи подумавши,
додав ще одну. Тепер дістаю 4, а маю надію, що він ще подумає і дасть 5!
Що б сказала систематична та гігієнічна пані Ядзя на таке читання? Читаю в
самих неможливих позиціях: лежучи боком, на спині, на животі. Очі пухнуть і
вилазять рогом, а я все читаю…»
Зрештою, це лише частинка
інформації про Телігу, якої ми не знали. Тому якщо Вас зацікавили сі спогади і цей інший погляд на її особистість, то
я дуже наполегливо рекомендуємо прочитати книгу «Олена Теліга. Листи. Спогади»,
бо вона-таки того варта!
Сучасна бібліотека є багатогранною. Тому так важливо
сьогодні не обмежуватися традиційними формами робити, а шукати нові шляхи
популяризації бібліотечних ресурсів. Тільки така бібліотека завжди буде
втіленням нового, незнаного і креативного.
